ДОМОРОЩЕНА АНАЛІТИКА

ЗМІСТ:
1.ЛІКБЕЗ З УКРАЇНСЬКОГО НАЦІОНАЛІЗМУ У РОКИ 2СВ
2.ДИВНА ПІСЛЯВОЄННА РЕПАТРІАЦІЯ
3.РАДЯНСЬКА КАТОРГА І СПЕЦКОНЦТАБОРИ
4.МІТИ ТАНКОВИХ БОЙОВИЩ
5.СКІЛЬКИ РАДЯНСЬКИХ ВІЙСЬКОВОСЛУЖБОВЦІВ ЗАГИНУЛО У РОКИ ВВВ ПРИ ЗВІЛЬНЕННІ НІМЕЧЧИНИ?
6.СКІЛЬКИ ТАНКІВ БУЛО ВИПУЩЕНО НІМЦЯМИ В РОКИ 2СВ?

1.ЛІКБЕЗ З УКРАЇНСЬКОГО НАЦІОНАЛІЗМУ У РОКИ 2СВ
Одразу обмовлюся, розмова піде про короткий ознайомчий огляд руху українських націоналістів виключно у період з початку 2СВ і до фізичної його ліквідації на території України у 50-ї роки минулого сторіччя. Тема для тих читачів, які вже мають власну думки за даним питанням і які воліють дізнатися щось нове для себе
Напередодні 2СВ територія сучасної України в основному(не рахуючи Буковини у складі Румунії та Закарпаття у складі Угорщини) знаходилася під владою Польщі та СРСР і будь-який, нелояльне владі цих країн, рух українців завжди і постійно знаходився під настільки сильним пресингом, що організувати боротьбу можна було тільки з еміграції. Не секрет, що будь-яка з європейських розвідок завжди наймається зондуванням емігрантських політиків на предмет використання у своїх інтересах, але на початок 2СВ нечисельна, хоча і амбіційна ОУН - Організація українських націоналістів не становила практичного інтересу, так як для розігрування "української карти" у будь-якій з країн, де компактно проживали українці, треба було вкласти дуже багато сил і засобів, а кінцевий результат міг бути достатньо непередбачуваним. Навіть потенційно зацікавлена у дестабілізації Польщі Німеччина не стала робити ставку на жодний з існуючих на той момент українських політичних рухів. Чому нацисти не зробили ставку на емігрантів Скоропадського чи Петлюри? Справа у тому, що всі потенційні послідовники і Скоропадського, і Петлюри, історично залишилися зосередженими на території саме радянської України, були практично винищені задовго до початку 2СВ, а тому потенціал даної еміграції існував лише на папері. Потенційною же базою ОУН було українське населення Польщі, але німці на той момент вважали, що і без залучення українців зможуть без проблем справитися з поляками.
Як і нацисти, так і українські націоналісти добре розуміли, що якщо у майбутній війні їхні тактичні цілі практично збігаються, то задачі на віддалену перспективу у них були абсолютно різні.
Ніколи ні Гітлер, ні його оточення принципово не розглядали питання передачі влади українським націоналістам на територіях у складі Польщі та СРСР, населених етнічними українцями, але були б не проти, якщо б ті допомагали їм у якості колаборантів в освоєнні і експлуатації цих територій, дозволивши займатися лише культурно-просвітницькою або ще якою подібною діяльністю, що не виходить за межі загальної гітлерівської політики для окупованих територій. Цілком логічно, що подібне майбутнє ніяк не збігалося з прагненням ОУН до встановлення на Україні майбутньої повноцінної державності. Дане протиріччя довго залишилося чисто теоретичним, так як всі контакти фашистів з українськими націоналістами до її початку більше носили консультаційно-ознайомчий характер, а з її початком нацистам взагалі стало не до українських претензій.
Все змінив лише один рік - 1940-й, коли СРСР у пришвидшеному режимі вирішив на території Західної України, що відійшла до України радянської, навести звичні для іншого СРСР "порядки". То, до чого народи СРСР йшли з 1918 по 1940 рік, тут радянська влада вирішила, нашвидкуруч, провести в максимально швидкому темпі, благо мала багатий практичний досвід. Саме це дало поштовх до вибухового зростання числа прибічників ОУН і, як відповідь на радянські репресії, зародженню бойового крила ОУН(б) - УПА (Української Повстанської армії). Саме з цієї миті контакти з німецькими фашистами набувають практичного наповнення у вигляді підготовки німцями двох батальйонів "Нахтігаль" ("Соловій") та "Роланд" для наступного використання проти СРСР. Німці знали або здогадувалися про те, що ОУН(б) хотіло б бачити у цих воєнних формуваннях зародок своїх майбутніх збройних сил, але вважали, що завжди зможуть не допустити такий розвиток подій.
Мало хто навіть на Україні акцентує увагу на те, що ОУН довгий час була достатньо аморфним утворенням, що складалося з двох гілок, члени яких вільно переходили з однієї до іншої до лютого 1940р, коли в організації чітко оформився розкол на ОУН(м) та ОУН(б). Саме різне бачення практичного досягнення прикінцевого результату і послужило причиною подальших жорстких, що доходили до силового протистояння, безкомпромісних стосунків між ОУН(б) та ОУН(м).
ОУН(м) - так звані "мельниківці" (похідне від прізвища очільника - А.Мельника), від початку більш численна частина ОУН ліберального, поміркованого, угодівського спрямування. Активно орієнтуючись на політику співробітництва з нацистами, ОУН(м) достатньо віддаленій перспективі бачила добровільну, як вірному союзнику німців, поступову передачу їй влади на Україні.
ОУН(б) - так звані "бандерівці" (похідне від прізвища очільника С.Бандери), найменш на той момент чисельна, але більш непримирима частина організації. ОУН(б) ставило перед собою задачу встановлення української державності на окупованих німцями українських територіях за першої ж нагоди і вже з цієї позиції розглядало себе у якості гіпотетично рівноправного союзника Німеччини у боротьбі проти СРСР.
На практиці ж це вилилося у спробі поставити німців перед відбувшимся фактом відновлення української державності, який представники ОУН(б) виголосили вже 30.06.1941р у Львові, затвердивши при цьому уряд на чолі з Я.Стецько. З цієї миті ОУН(б) була оголошена німцями поза законом, керівництво ОУН(б) на чолі з С.Бандерою було арештовано, одна частина якого була негайно розстріляна, а інша запроторена у концтабори. Підтримавши невдалий державний переворот ОУН(б) батальйони "Нахтігаль" і "Роланд" були одразу же розформовані.
Друга частина колись єдиної ОУН, а саме ОУН(м) офіційно засудила дії ОУН(б), але, у свою чергу у жовтні 1941р сама виступила у Києві з ініціативою створення Української Національної Ради, яка жодним чином не посягала на німецькі інститути влади на Україні, але німці сприйняли цей крок ОУН(м), як ще одну спробу державного перевороту і поступили аналогічно тому, як поступили з ОУН(б). Вже сформовані у Дніпропетровську Українським козачим комітетом, український козачий корпус з трьох дивізій (15 тис. добровольців) та українська дивізія у Сумах (10 тис. добровольців) були роззброєнні - більшість запроторили у шахти Рурського вугільного басейну як остарбайтерів, незначна ж частина потрапила в німецькі частини у якості допоміжного персоналу.
Віднині і до закінчення війни німці більше не довіряли жодній з українських політичних організацій. ОУН(б) пішло у підпілля і до неї почався активний перетік членів ОУН(м), яка остаточно зійшла з політичної арени після сформування з своїх членів дивізії ваффен-СС "Галичина", як ще однієї спроби довести німцям свою лояльність.
Чому німці не розправилися у сукупності і без розбору з усією ОУН, залишивши у своєму підпорядкуванні низову ланку керівництва ОУН(м)? Ситуація чимось нагадує ситуацію з Локотською республікою на Брянщині, коли великі території окупованого СРСР з складним гірсько-лісистим або лісисто-болотистим рельєфом німцям було фізично неможливо зберігати під собою, якщо додатково не утримувати численні гарнізони. Легше було закривати очі на напівдержавні утворення у особі напівофіційної ОУН(м), які фактично виконували завдання підпільної ОУН(б). Другим і головним фактором було те, що ОУН(б) вело непримириму боротьбу з радянськими партизанами і польськими повстанцями, як прорадянського, так і емігрантського спрямування. Німцям був вигідний такий стан і вони дивилися крізь пальці на фактичне існування ОУН-УПА, як на менше з зол на окупованій ними території СРСР. Дотримувався, за можливості, взаємний нейтралітет, так як обидві сторони вважали головним ворогом війська наступаючої Червоної Армії.
Попередні висновки:
- на 1940р на території Західної України було достатньо політичних сил і рухів, які лояльно ставилися до радянської влади, але саме вона своїми абсолютно недалекоглядними діями створила ґрунт для лавиноподібного зростання протестного національного руху, який очолила ОУН
- нацисти ніколи не збиралися передавати свою владу жодній з гілок ОУН, так як не вважали українців достойними мати власну державність у озорому майбутньому
- поза Україною, і особливо у країнах колишнього СРСР, український націоналістичний рух асоціюється лише з ОУН на чолі з С.Бандерою, тоді як він був очільником ОУН(б), яка майже весь час свого існування на окупованих німцями або СРСР територіях діяла з підпілля.
- важливо враховувати той маловідомий за межами сучасної України факт, що після розколу у 1940р ОУН(м) різко асоціюється зі створенням дивізії ваффен-СС "Галичина", до якої не має жодного стосунку її противник по руху - ОУН(б)
- унікальність феномену "бандерівців" у тому, що вони єдині з рухів народів колишнього СРСР, які опинилися під окупацією, почали організовано боротися за незалежність своєї країни від початку і ще довго після закінчення Другої Світової війни.

1.ДИВНА ПІСЛЯВОЄННА РЕПАТРІАЦІЯ
Завжди було цікаво дізнатися, за якими критеріями відбувалася репатріація радянських громадян громадян після ВВВ. Підставою для репатріації, відповідно до праці В.Ігнатова "Палачи и казни в истории России и СССР", стало підписана 11.02.1945р у Ялті угода про видачу всіх перебуваючих у англо-американській зоні радянських громадян. Обов’язковій репатріації, "незалежно від бажання і з застосуванням сили, якщо це виявиться потрібним" підлягали:
а) взяті у полон у німецькій формі;
б) такі, що знаходилися в лавах радянських збройних 22.06.1941р і після цієї дати і не демобілізовані згодом;
в) обвинувачені радянською владою у добровільній допомозі ворогу... за надання переконливих доказів з радянського боку
Ясно видно, що громадяни СРСР, які опинилися у англо-американській зоні окупації, які не являлися раніше військовослужбовцями РККА і формально не бувшими "фашистськими поплічниками" (що для радянського правосуддя не було перепоною для звинувачення) могли самі вирішувати свою подальшу долю. Всього, згідно того ж В.Ігнатова "Палачи и казни в истории России и СССР" до СРСР було репатрійовано понад 1,866 млн. колишніх військовополонених і понад 3,5 млн громадянських осіб, повернутися у СРСР відмовилися понад 450 тис. чоловік, в тому числі біля 160 тис. колишніх військовополонених. З численних джерел достеменно знаючи чи здогадувалися, що чекає потенційних репатріантів в СРСР, деякі з них абсолютно добровільно і усвідомлено перетнули кордон СРСР. Ще одним поштовхом для повернення стала правильно поставлена дезінформація репатріантів представниками радянської влади в таборах для репатріантів, особливо дієва, якщо її проводили нібито самі колишні репатріанти, які повернулися з СРСР, щоб розповісти про "райське" життя у радянській країні після війни. Особливо досяг успіху у цьому такий собі "козел-провокатор", письменник Я.Галан, завдяки своїм п’єсам, статтям та репортажам, що поширювалися НКВС у середовищі українців-репатріантів, багато тисяч з яких, як ота довірлива отара, повірили йому і добровільно пішли на забій. Подібні козли-провокатори працювали у середовищі кожної з основних національностей радянських репатріантів.
Значно важче зрозуміти логіку Сталіна, який все одно всіх повернувшихся репатріантів пропускав через концтабори, багато хто з яких на роки залишилися там, а багато хто й знайшли там свою смерть. Економічна вигода рабської праці в ГУГАГу завжди була прогнозовано низькою, і тільки патологічне бажання покарати людей за спробу жити поза межами "комуністичного раю" хоч якось пояснити дії Сталіна.

2.РАДЯНСЬКА КАТОРГА І СПЕЦКОНЦТАБОРИ
Всім відомо, що вслід за кожним радянським законодавчим актом автоматично з’являвся для виконання не менш обов’язковий документ з деталізованого практичного втілення у життя цього законодавчого акту, але численні автори у своїх історичних дослідженнях найчастіше і в першу чергу приводять саме законодавчі документи, не завжди справедливо лишаючи нас не менш цікавої "виконавчої" інформації. Завдяки праці В.Ігнатова "Казни и палачи в истории России и СССР" мою увагу привернули два невеличких повідомлення:
- 11.07.1943р у відповідності до Указу ПВС СРСР від 19.04.1943р "Про міри покарання для німецько-фашистських злодіїв... шпигунів та зрадників Батьківщини і їхніх поплічників" був виданий наказ НКВС №00968 "Про організацію відділень каторжних робіт при ВТТ НКВС", у відповідності з якими, зокрема, начальнику таборів Дальстрою наказувалося сформувати на добування золота і олова каторжні табірні відділення на 10 тис. чоловік, "відділив їх від інших табірних відділень"
- Постановою Ради Міністрів СРСР №416-159сс від 21.02.1948р "Про організацію таборів і в’язниць з суворим режимом для утримання особливо небезпечних злочинців" в системі ГУЛАГу у шестимісячний строк створювалися особливі табори, загальною чисельністю на 100 тис. чоловік, зокрема у районах Колими на Далекій Півночі на 30 тис. чоловік.
Якби нічого особливого, особливо, якщо зазначити, скільки різноманітної інформації про Гулаг НКВС у останні роки пропонували нам ЗМІ. Саме таке її розмаїття і дозволило мені не помітити того факту, що саме з 11.07.43р в СРСР офіційно була узаконена каторга - той самий каральний феномен, що у не у мене одного раніше завжди міцно асоціювався виключно з царським минулим. Зрозуміло, що з моменту появи радянської пенітенціарної системи відродилася й каторга у самому її гіршому розумінні і чомусь тільки у середині ВВВ її офіційно визнало радянське правосуддя. 21.02.48р офіційно прийнято рішення створити спецконцтабори з якимось незрозумілим "суворим" режимом утримання - незрозумілим тому, що як же тоді розцінити утримання ув’язнених у радянських концтаборах раніше. Виходить, що сотні тисяч розстріляних і мільйони замордованих у радянських концтаборах 30-50-х років ХХст. повинні бути вдячними, що до них ставилися "не з усією суворістю", на яку було здібним НКВС. Ось ми і підійшли до того головного, заради чого я і виставив це повідомлення - Сталін у кілька прийомів вибив майже всіх своїх реальних та уявних ворогів ще до початку війни, перемістив неугодні йому особисто народи куди йому бажалося, вичистив "до білих костей" РККА, а рішення про каторгу і найсуворіші концтабори чомусь було прийнято у роки, коли нічого не віщувало "хитання стільця" під Сталіним. Або ми просто не знаємо того, що знав і збирався зробити "великий вождь", якби йому не довелося померти у 1953р?

3.МІТИ ТАНКОВИХ БОЙОВИЩ
Довгий час для мене, принаймні в роки СРСР, апріорі, зі слів П.Ротмістрова, вважалося апогеєм Курської битви "зустрічне танкове бойовище під Прохорівкою". Вже значно пізніше довелось прочитати про найвизначіше (за кількістю танків) танкове бойовище в червні 1941р під українським містом Дубно і про радянську танкову невдачу під Ахтиркою у 1943р. Можна сюди додати і "прожекторний" танковий наступ Жукова на Зеєловські висоти у 1945р, і всі ці танкові побоїща об’єднує загальний невдалий результат для радянської сторони. Можна до безкінечності поглиблюватися в деталі, але є дещо, що, вслід за радянськими істориками, бояться визнати їхні сучасні послідовники. Зараз я напишу ту крамольну думку, за яку, можливо, потім і доведеться пожалкувати, але тим не менше і вона має право на існування - ніколи і не було ніякого зустрічного танкового бойовища під Прохорівкою, придуманого П.Ротмістровим, як і не було описаних танкових бойовищ. А що же тоді було? А було у всіх без виключення згаданих мною танкових боях методичне радянськими танковими начальниками кидання порцій з 50-80 танків проти танків ворога і так протягом всього танкового бойовища. Іноді це призводило до часткових тактичних успіхів, які, тим не менше, потім завжди закономірно закінчувалися загальною стратегічною невдачею. В усіх знаменитих радянських танкових бойовищах кількість радянських танків переважає кількість німецьких у кілька раз. Та ж картина і у співвідношенні залученої авіації, артилерії і військовослужбовців, а результат, тим не менш, один і той же. Чому? Ну, не міг танковий бій ВВВ складатися з протистояння одних тільки танків і німцям успішно вдавалося сполучати взаємодію різних родів військ у будь-якому з вищезазначених танкових боїв, тому майже і не зустріти в роки війни масові танкові дуелі. Так, вони існували, але панцерваффе ніколи не заохочували "собачі свалки", коли підсумок бою не завжди залежав від особистого професіоналізму кожного окремого члена екіпажу і результат неможливо було прорахувати заздалегідь. Що ще?
Більше, ніж здивувала, танкова невдача радянських військ під Ахтиркою у 1943р, коли німці змогли, не злякавшись неминучого послаблення, здійснили маневр частинами, знявши танкові частини з однієї ділянки Східного фронту і кинули її туди, де за радянськими розвідданими їх бути не повинно. Прошу зазначити, не резерви, яких у вермахту після Курської битви за суттю уже не було, а саме бойові частини, які вели до цього бойові дії.
Тільки двічі і обидва рази з німецьких джерел довелося прочитати про колосальне танкове бойовище у районі Фастова – Брусилова на початку листопада 1943р, яке за кількістю беручої учать в бою техніки і за запеклістю бойових дій іноді порівнюють з Курською дугою. Танки німецької 4ТА стримували 6 і 7 гв.тк, 91 окр.тд РККА сумісно з 8, 9, 32 винищувальними протитанковими артбригадами і артилерією 3-ї гв.ТА. За радянськими даними, було повністю розгромлена німецька 25-я тд, що мала у своєму складі 240 танків, з них 100 важких танків "Тигр". В ніч на 16.11.43р у район Брусилова РККА спішно перекинула 9 мк з 22 мсбр. За донесенням штабу 4ТА, на які посилається Е.Манштейн в своїх мемуарах "Втрачені перемоги", РККА втратила біля 20 тис. убитими і 5 тис. полоненими, було захоплено або знищено 600 танків, 300 гармат та понад 1200 протитанкових гармат
І наостанку: якщо не брати до уваги початковий період ВВВ, і панцерваффе і радянським танковим військам не вдавались та і не могли більше вдаватися стратегічні танкові прориви, так як і німецька і особливо радянська глибина оборони, починаючи з весни 1943р, стала настільки глибоко ешелонованою (десятки кілометрів у Курській битві), що будь-який успішний тактичний танковий прорив неминуче повинен був зав’язнути у бойових порядках противника.
P.S: трохи пізніше внесу в повідомлення потрібне цифрове фактичне наповнення і посилання на документи та авторів.

4.СКІЛЬКИ РАДЯНСЬКИХ ВІЙСЬКОВОСЛУЖБОВЦІВ ЗАГИНУЛО У РОКИ ВВВ ПРИ ЗВІЛЬНЕННІ НІМЕЧЧИНИ?
Згідно даним всіма критикованого тепер генерала-архивіста перебудовної пори Г.Кривошеєва, в його праці "Цена освободительной миссии" в "Военно-историческом журнале" 3\1991р однозначно наведена цифра 101961 чоловік незворотних втрат РККА у Німеччині, що значно нижче, ніж ти ж незворотні втрати РККА у Польщі - 600212 чоловік, в Угорщині - 140004 чоловіка, в Чехословаччині - 139918 чоловік і ненабагато більше, ніж в Румунії - 68993 чоловіка. Якщо не брати до уваги Вісло-Одерську наступальну операцію, звільнення Праги та Будапешту, і не менш кровопролитне бойовище у озера Балатон, то найбільший спротив РККА вермахт за логікою повинен був чинити на власній території і це стосується не тільки взяття Берліну, бойовища за Зеєлівські висоти, Кенігсберг або Бреслау, але і більш дрібних, проте не менш кровопролитних боїв місцевого значення, в яких німці шляхом контратак наносили радянським військам певну шкоду.
А тепер по порядку: згідно колективній праці вже російських істориків "Энциклопедия 2МВ. Крах Третьего рейха (весна-лето 1945г)", в боях за Зеєловські висоти РККА втратила понад 30 тис. загиблими, а згідно праці Д.Портера "Вторая мировая - стальной вал с Востока. Советские бронетанковые войска 1939-45гг" і того ж Г.Кривошеева в його праці "Россия и СССР в войнах XX века. Статистическое исследование" незворотні втрати в Берлінській стратегічній наступальній операції склали 78,3 тис. У підсумку, просто склав незворотні втрати РККА в цих двох операціях виходить цифра 108,3 тис, яка майже, що 101963, якщо взяти і забути, звільнення Німеччини складалося не тільки з цих двох, наведених у якості прикладу, наступальних операцій.
Легше простого, взяти під сумнів, як загальні дані Г.Кривошеєва, так і дані за окремими операціями, але, вся справа у тому, що наведені мною дані є, так би мовити, "нижньою" межею, нижче якої ще жодний автор не наважився вказати цифри невідворотних втрат РККА у Німеччині.
Природно, що в цю тему будуть вноситися всілякі зміни по отриманню нової інформації, але поки все обстоїть все саме так.
- бої за Бреслау вартували життя 65 тис. радянських військовослужбовців (Х.Фертен "В огне Восточного фронта. Воспоминания добровольца войск СС")
- згідно даним С.Семененко і Л.Радченко у праці "Велика Вітчизняна війна. Як це було", на території Німеччини РККА втратила 653495 чоловік

5.СКІЛЬКИ ТАНКІВ БУЛО ВИПУЩЕНО НІМЦЯМИ В РОКИ 2СВ?
На руках дані про кількість німецьких танків у 2СВ від двох радянських авторів, прямо протилежні один одному. Чому знадобились саме вітчизняні автори, а не західні чи ті ж німецькі? Все тому, що саме дані вітчизняних авторів мають найбільше ходіння в пострадянських ЗМІ, так як знову стало не модно, не патріотично, не кон'юнктурно (виберіть самі чому) користуватися "чужими" джерелами. Так М.Попов, автор книги "Без тайн и секретов" повідомляє про те, що 65100 танків змогли виробити німці за 1939-45рр. Інший же автор, Г.Холявський, автор "Полной энциклопедии танков мира.1915-2000гг" намагається нас переконати, що за 11 років (1934-1945рр) Німеччина випустила трохи більше 50 тисяч танків. Різница у 15 тисяч говорить про кричущу недобросовісність одного з авторів. Більше того, кількість випущених німцями танків, за логікою М.Попова, повинна бути більшою, так як він не врахував ще й те, що серійне виробництво танків у Німеччині почалося тільки у 1935-36 роки (С.Славинов "Секретное оружие третьего рейха") і до 1939р німці повинні були випустити ще якусь кількість танків до запропонованих ним 65100. Можна спробувати вирахувати кількість випущених танків двома шляхами: полічити кількість випущених танків за роками або полічити цю ж кількість за типами танків. В обох випадках похибка не повинна не набагато перевищувати 200-300 одиниць, що у порівнянні з 15 тис. різницею виглядає досить терпимо. Отже: згідно P.Кершоу, автору "1941год глазами немцев", середньомісячний випуск танків та САУ всіх типів у Німеччині зріс з 180 у 1940р до 240 у першому півріччі 1941р. Помножуємо 180 на 12 місяців і, відповідно, 240 на 12 місяців і отримуємо 2160 танків і САУ за 1940р та 2880 танків і САУ за 1941р - разом 5400 танків і САУ за 1940-1941гг. Згідно ж М.Попову щомісячно у першому півріччі 1941р Німеччина виробляла 270 танків, що складає 1560 танків тільки за перше півріччя 1941р або 3256 танків за весь 1941р. За даними Г.Холявського німці за весь 1941р виробили 3743 танк і САУ, з яких 2669 середніх танків та штурмових гармат. За даними того ж Г.Холявського, за 1942р Німеччина виробила 6200 танків. За 1943р даних у мене поки немає, але є інформація того ж Г.Холявського, згідно якої максимум випуску німецьких танків і САУ приходиться на кінець 1944р - 1800 на місяць, максимум же випуску танків - 865 танків в серпні 1944р. Тобто, ні до, ні після серпня 1944р німці не змогли перевищити щомісячний випуск 865 танків - якщо прийняти цифру 865 танків однаковою для щомісячного випуску танків у 1943р, 1944р і для 4 місяців 1945р, то отримаємо у підсумку 23660 танків за ці роки. Складаємо і отримуємо 35260 танків за 1940-1945 роки. Аби відповідати кількості випущених за Холявським танків, треба ще десь наскребти 5 тисяч одиниць або 30 тис. танків, щоб відповідати кількості німецьких танків за Поповим. Додамо до підсумкової кількості ще 3195 танків, що Німеччина мала, згідно тих же Попова та Холявського, у вересні 1939р і з яких були 1445 Т-I і 1223 Т-II. Все одно лишаються "безхозними" ще 12-28 тис. танків.
Спробуємо використати інший шлях обрахунку - у відповідності до типів випущених німцями танків:
- за 2СВ німцями було вироблено 15350 танків Т-III, 8121 танк Т-IV, 5508 танків Т-V(G) "Пантера", 1355 танків T-VI(H) "Тигр-I", 487 танків T-VI(B) "Тигр-II". Загалом - 38821 танк цих типів. Ще німці випускали ніби танк Т-I - всього ж цих танкеток було зроблено 818 штук (випускались з 1934 по 1938 рік). В сумі отримуємо 39699 танків. Спробуємо обґрунтувати ці цифри: так, згідно С.Славинову ("Секретное оружие третьего рейха"), з 04.12.1942р до кінця року було випущено 84 T-VIН "Тигр", в 1943р - 647 і майже 485 до серпня 1944р, коли випуск цього танка був припинений зовсім. Загалом: 1216 "Тигрів", що навіть менше 1355 в вищенаведеному мною підрахунку. І все одно, майже 40 тисяч танків ніяк не відповідають 50-65 тис. Попова-Холявського. Якщо перший просто приводить цифру у 65 тис. випущених в роки ВВВ танків, то другий автор в своїй "Энциклопедии танков" детально розписує скільки і коли німецьких танків було зроблено, але наприкінці книги спокійно вказує не існуючу ні в природі, ні за логікою речей цифру випущених німцями танків. Час радянського агітпропу пішов, нехай і не скрізь, але я можу у чомусь і зрозуміти Г.Холявського - йому довелося додати до кількості вироблених німцями танків кількість випущених ними ж САУ і вийшла така собі помилка-описка для небайдужих до історії людей і дещо взагалі непомітне для всіх інших неуважних а випадкових читачів. Я не маю великих претензій і до М.Попова, так як його книга відкрила мені подробиці виробництва у роки війни важких танків на радянських заводах і не його вина, що він скористався офіційними, а тому, заздалегідь неправдивими даними радянської агітаційної машини. Щоб вам став зрозумілим можливий трюк з кількістю якби випущених німцями танків, то відніміть від офіційної їхньої кількості 24 тисячі САУ, вироблених за роки війни. Ще можна "погратися" з майже 1 тис. танків чеського виробництва і майже (А.Широкорад "Бог войны третьего рейха") 300 французьких танків, які у підсумку абсолютно нічого не міняють у загальній картині.
Так яку ж кількість танків було випущено німцями у роки 2СВ? В деяких джерелах відповіддю може бути наступна інформація: "за роки 2СВ США випущено ... з яких тільки танків "Шерман" - понад 50 тис., що вдвічі більше всіх танків, випущених Німеччиною за всю війну" або "тільки за роки ВВВ було випущено біля 40 тис. середніх танків Т-34, що вдвічі більше всіх танків, випущених Німеччиною за всю війну", що говорить про те, що точна кількість випущених німцями танків лежить у цих межах.