У 1997р довелося лежати в одній палаті з фронтовиком, який починав війну піхотним лейтенантом, закінчив її полковником і уже після війни став генералом. За його плечима були чотири поранення, внаслідок яких він лишився однієї легені та обох яєць. Лежав він з запущеною фронтовою болячкою і добре розумів, що майбутня операція не більше, ніж формальність перед обличчям вічності. Відчував це і я, а тому і намагався його розговорити "за війну". Зрідка і абсолютно неохоче він відповідав на цікаві мені і, як я зараз розумію, не завжди коректні запитання. Одного разу я його спитав про те, які художні фільми та книги про минулу війну він, з своєї точки зору, порадив би мені подивитися-прочитати, як такі, що відповідають воєнній правді. Його відповідь була приблизно такою: немає жодного фільму чи літературного твору, які б правдиво показали війну і чим далі від неї, тим менше правди. Якщо у роки радянської влади відповідна ідеологія змушувала показувати лише їй потрібну напівправду, то після її падіння вже і не лишилося тих, хто дійсно воював, а, відповідно, і обов'язково не один раз був поранений. І загалом, показати правду про минулу війну - це як перекреслити все, що написали-наговорили раніше, а правда ж настільки страхітливо потворна, що про неї краще і не знати. Запам'ятався один епізод, коли його запросили воєнним консультантом на зйомки чергової художньої картини про війну і від участі у якій він відмовився після того, як прочитав сценарій. Фільм все одно зняли і, побачивши його по телевізору, він щиро радів, що його прізвища немає в титрах ще однієї, нехай і художньої, але фальсифікації.
Ось і наважився створити "закуток відсебеньки" - деякі міркування, що з'явилися після прочитання численної мемуарної та документальної літератури. Навігація сторінкою-простирадлом буде не дуже комфортною через те, що поки не передбачена система гіперпосилань, але постараюсь "брати" суттю запропонованої інформації. Червоним кольором, як і раніше, буде виділятися інформація протягом 10 діб.
ЗМІСТ:
1. Порівняння тактики пілотування радянських і німецьких льотчиків в роки ВВВ (оновлено 21.05.15)
2. Похмура привабливість фашистських бункерів (оновлено 27.12.15)
3. Про збиті ворожі літаки
4. Пригадати все (про танк Т-34)
5. Про танковий металобрухт
6. Ленінградська блокада у альтернативній ретроспективі (оновлено 13.10.16)
ПОРІВНЯННЯ ТАКТИКИ ПІЛОТУВАННЯ РАДЯНСЬКИХ ТА НІМЕЦЬКИХ ЛЬОТЧИКІВ В РОКИ ВВВ (посилання на джерела будуть трохи згодом)
Написати це повідомлення підштовхнув витяг з книги А.Зоріна "Потопити "криголам":
"Це не нас, а німців не вчили відкритому маневреному бою. Все, чому навчились німецькі пілоти, це атака з пікірування, раптовий удар з засідки, атаки з боку сонця. Вести бій обличчям до обличчя з противником, на віражах, активно маневруючи, наражаючись на перевантаження, німці НЕ ВМІЛИ". На жаль, чогось ще з цієї книги - чергової спроби хвицнути Суворова-Різуна, взяти для сайту не вдалось, а розібратися у питанні підштовхнуло.
Що цікаво, автор пафосно виказав загалом правду і цілком заслужено чекає, якщо не овації, то певного позитивного ставлення до наведеної цитати у тих читачів, які, як гарячі пиріжки, готові подібну інформацію без будь-якого упередження приймати за істину в останній інстанції. З свого боку, читаєш спогади німецьких пілотів і розумієш, що саме так вони і знищували радянських пілотів. Так у чому ж суперечність? А воно у тому, що німецькі пілоти не могли не використовувати подібну тактику, так як саме така тактика була найбільш ефективною у боротьбі з радянськими пілотами. Який сенс вв'язуватися у повітряні дуелі з нашими пілотами, якщо з меншим ризиком можна було досягти більших результатів. Якщо почитати А.Зоріна, то німці не тільки боягузи, яким лячно вступати у повітряне єдиноборство з радянськими льотчиками, але і попросту нездари, так як їх не учили так воювати, як радянські ВПС. І одразу виникає питання: а навіщо тому ж німецькому пілоту шукати собі цей геморой, який і можна і треба за можливості уникати?
Багатьма радянськими і пострадянськими авторами вважалася негожою німецька тактика "вільної охоти", коли, найчастіше, збитий радянський льотчик навіть не встигав зметикувати коли і хто його збив. Це, на їхню думку, була мов би нечесна тактика, а чесна, це коли ворог бачить ворога і воює з ним, виходячи з приблизно рівних умов. Я думаю, якби радянські пілоти могли (чи їм було б дозволено так діяти у початковий період війни) першими "запатентувати" подібну тактику, то радянська пропагандистська машина знайшла їм блискуче виправдання і питання взагалі б не стояло таким чином. Мало хто бере в толк, що боротьба на віражах, так улюблена радянськими пілотами, могла принести індивідуальний успіх лише одному з пілотів, так як і вогневий ресурс і паливний запас літаків 2СВ був розрахований на зовсім не тривалий час. Тактика зв'язування противника індивідуальним боєм від початково мала всі переваги тільки для радянської авіації, котра майже завжди мала численну перевагу над ворогом. Хочу підкреслити, що, саме, кількісна перевага, так як ще довгий час панування в небі залишалося за німцями. Враховуючи невисоку якість підготовки радянських льотчиків така тактика гіпотетично давала можливість зривати виконання німцями поставлених задач. Ясна річ, що німці вкрай неохоче, вимушено йшли у повітряні каруселі, воліючи після невдалої атаки уходити. Тактика "вільної охоти" має прямий аналог у тваринному світі, коли хижий птах на кшталт орла, вибравши у повітрі жертву, пікірує на неї з висоти, а у випадку невдачі за деякий час повторює спробу.
Німецька тактика "ведучий-відомий" навіть у роки війни довго не могла прижитися у радянській авіації (В.Раткин "Авиация в Сталинградской битве": до листопада 1942р основною бойовою побудовою радянських винищувачів залишалася ланка з трьох літаків), яка продовжувала триматися традиційної тактики "трійок". Те, що ми цю тактику запозичили у люфтвафе якось особливо й не прийнято згадувати. Швидкості літаків на початок війни кардинально змінилися у бік їхнього зростання і двійка літаків більш успішно виконувала поставлені завдання, ніж трійка маневрених тихоходів. "Чайки" ті інші однотипні радянські біплани так до кінця ВВВ і залишилися самими маневреними винищувачами, але мала їхня швидкість у порівнянні з швидкісними монопланами звела нанівець цю їхню перевагу. Їм просто, у переважній більшості боєзіткнень, не давали скористатися з своєї маневровості, а в усіх інших випадках ворог просто не вв'язувався з ними у повітряний бій.
Не можна не пригадати і малоефективне баражування "за площами" - типово радянський винахід, коли, якби задля упередження противника, над своєю територією годинами, згідно графіку, несли чергування в небі радянські винищувачі над певною ділянкою території поблизу фронту, а зовсім поряд ворожа авіація могла в цей момент без перешкод перебувати у бойовому контакті з їхніми сусідами. В принципі, СРСР міг собі дозволити й не таке, маючи з 1942г чисельну перевагу в літаках над противником.
У німців була величезна кількість морально та фізично застарілих літаків, які вони використовували на території рейху, а за потреби і на окупованій території СРСР, але не приходить на пам'ять жодного випадку, коли у спогадах радянських льотчиків згадувалося про їхнє збиття, однак їх збивали, як збивали зв'язні "Шторхи" та штабні "Зібелі" і все це записувалося на бойовий рахунок льотчика, але ось згадувати про це якось не з руки.
Що би ще хотілося додати до вищесказаного? Всю війну протиборчі сторони постійно покращували характеристики раніше випущених базових літаків і вряд чи хто з противників візуально, до початку бою міг з точністю сказати наскільки літак противника буде гірше чи краще його власного за льотно-технічними чи бойовими характеристиками, а тому з атакувального пілот завжди міг не менш легко перетворитися на атакованого.
І останнє: багато з німецьких асів, кожний з яких збив, згідно офіційним німецьким даним, не один десяток радянських літаків, на Заході Європи й близько не могли досягти чогось подібного і часто самі ставали жертвою пілотів союзної авіації. Це я до того, що битися на Заході довелося з тими, хто, зазвичай, сповідував в небі таку ж, як і німці тактику ведення повітряного бою. З кінця 1942р багато з радянських льотчиків, маючи таку можливість, не гребували атакувати, використовуючи раніше притаманні тільки німцям, прийоми, але, знову ж таки, і про це теж якось особливо не прийнято.
2. ПОХМУРА ПРИВАБЛИВІСТЬ ФАШИСТСЬКИХ БУНКЕРІВ
З далекого дитинства залишилися, засновані на радянських художніх фільмах, усталені асоціації про фашистів, яких доводиться буквально виколупувати з споруджених ними бетонних нір, особливо, коли справа стосувалася останніх днів 2СВ. Не у одного мене витала в голові думка, що не будь цих клятих бункерів, то фашистам настав би гаплик значно раніше. Звільнення від подібної маячні наступило зовсім нещодавно, тоді як величезна кількість людей звично продовжує вірити у подібні казки радянської пропаганди.
Мабуть є сенс почати з відношення Гітлера до довготривалих захисних споруд: єфрейтор 1СВ на все життя запам'ятав нори-окопи і той негатив, що залишився від багатоденного перебування в них, до речі, аналогічний і стосовно отруйних речовин. Гітлер навіть думки не припускав про те, що майбутня війна буде вестись за типом минулої світової війни, а тому будівництво горопашного і так і не закінченого Західного валу ніколи не було пріоритетним завданням. А як же його знамениті "лігва"?
Жодне з них так і не прийняло на себе удар, якщо не рахувати деяку кількість бомбардувань. За свідченнями очевидців, Гітлер так жодного разу і не скористався комунікаціями своїх підземних фортець.
Кілька слів про останній прихисток Гітлера: і воно не стало місцем боїв з останніми поплічниками фашистського вождя. За спогадами Шпеєра, рейхс-міністра воєнної промисловості, Гітлер за першої можливості намагався вибратися на поверхню з нього, так як постійний гул вентиляції та майже штучне вологе повітря не додавали затишку. Немає ніяких даних, щоб хтось з фашистів відсиджувався в бункерах, коли на поверхні йшли бої - вони до останнього примудрялися достатньо успішно контратакувати.
Мої аргументи не будуть чогось вартими, якщо не пригадати феномен табору "земляного хробака" (не полінуйтесь погуглити). Величезні підземні споруди явно воєнного призначення також не стали місцем навіть несерйозних боїв, хоча кілька останніх років війни були місцем навчання дивізії СС. Ще до початку 2СВ Гітлер своїм наказом заборонив подальше будівництво цієї, та подібних до неї, гігантських підземних споруд, чим остаточно вибив ґрунт з під ніг своїх надмірно сторожких генералів старого гарту. Блискавична, за потреби маневрова, проте аж ніяк не оборонна, війна була запланована Гітлером на перспективу. Куди ж тоді йшли ніколи не бачені, воістину гігантські обсяги виробленого бетону? Місця, куди його поділи, видимі і зараз, на відміну від горезвісних німецьких бункерів-фортець. Весь світ і дотепер захоплюється німецькими автобанами, але їхнє будівництво загалом закінчилося до початку війни. Після окупації Європи перед німцями постало питання захисту атлантичного узбережжя окупованих ними країн від нальотів союзницької авіації, а ближче до 1944р і від можливого вторгнення союзників з моря. Так всі бази німецьких підводних човнів на Атлантиці отримали багатометрові бетонні дахи, під якими можна було проводити всі види технічних робіт. Не меншого захисту вимагали і стаціонарні ракетні установки для ураження цілей на території Англії. І звичайно ж, оборонні укріплення інфраструктури портів та берегової лінії у місцях потенційного десанту союзників - так званий Атлантичний вал. Все це існує в залишках та руїнах, але і це дозволяє судити о масштабах проведених будівельних робіт.
Окрема мова про німецькі підземні заводи, які довелося терміново побудувати фашистам у відповідь на безупинні нальоти союзницьких бомбардувальників. Практично вся оборонна промисловість Німеччини поступово, з 1943р перебазувалася під землю, але і до тепер, особливо на території сучасної Польщі, можна віднайти бетонні коробки нафтоперегінних заводів з виробництва синтетичного бензину з бурого вугілля. А де ж знамениті бункера з прикованими скелетами смертників-кулеметників, затоплені морем через відкриті шлюзи підземні заводи, підземні залізниці під усією Німеччиною і тому подібна маячня? Де-де? В художніх фільмах, знятих за не менш художніми творами.
Кілька слів про довготривалі оборонні споруди на окупованій території СРСР: поки німці ще мали якісь шанси на перемогу над СРСР, вони вкладались у відновлення промислової інфраструктури, яку у відповідності з політикою "випаленої землі" проводило своїми силами НКВС на полишеній території. І немає нічого незрозумілого у тому, що німці, відступаючи, намагалися підривати за собою все, що вони ж і відновили: електростанції, елеватори, заводи, шахти, мости, греблі тощо.
А як же "Вервольф" під Вінницею? Якщо не нагнітати не потрібної таємничості, то спочатку Гітлер наказав відбити захоплену радянськими військами ставку і знищити все на її території, а уже дещо пізніше той же НКВС підірвав вхід до вцілілої підземної частини і уже наприкінці 40-х підземна частина єдиної гітлерівської ставки на території СРСР навіщось була підірвана знову. На території України та Білорусі залишилося по крайній мірі на порядок більше вцілілих радянських довготривалих оборонних споруд, ніж тих же німецьких.
Так все ж, чому не відпускає якесь незрозуміле відчуття, що не даремно нам стільки років вдовбувала радянська воєнна історія, що німці тому-то довго і тримались, що було їм куди ховатися. Навіть і зараз, перетинаючи історичний кордон Німеччини 1939р, одразу помічаєш, що таке арматурно-бетонне "обіліє" присутнє у цій країні в усьому, на що спирається око. Якщо ми віками відновлювали знищене у його дерев'яному варіанті, але швидко, то німці - нехай і повільніше, але виключно з каменя чи бетону. Тому кожний підвал будь-якого німецького дому перетворювався для нашого солдата у ворожий дот, а вікно - у бійницю.
Після 1942р фашистам волею-неволею, а довелося закопуватися глибше у спробах будувати довготривалу оборону, але слідів її немає, як і немає нашій пострадянській території всього того бетонного безумства, що пропонує нам белетристика, кіно чи комп'ютерні ігри.
В тему:
- глибина "бункера Сталіна" в Самарі - 37 метрів, це висота 12-поверхового дома. Для порівняння: глибина гітлерівського бункера в Берліні становила 16 метрів, у Черчилля в Лондоні сховище знаходилося на глибині всього у два поверхи
- "бункер "42" знаходиться у центрі Москви, на Таганці. Багато років назад тут був резервний авіаційний командний пункт (ГО-42). Бункер був збудований у 50-х роках для використання на випадок ядерного нападу. Площа бункеру становить 7000 кв.м. Він знаходиться у 65 метрах під землею. На тепер бункер є музеєм.
- бункер "Burlington" у м.Берлінгтон (Burlington) у англійському Уїлтширі відомий також як "Місто холодної війни" (Cold War City), тому що був збудований у 1950-і роки на глибині 36 метрів у якості сховища на випадок ядерного удару з боку СРСР для уряду Г.Макміллана та майже 4000 вибраних держслужбовців. Підземне місто знаходилося у колишньому кам’яному кар’єрі, мало майже кілометр у довжину та майже 60 км. доріг.
- "Об’єкт 825 ГТС" у Балаклаві був збудований у якості заводу для підводних човнів у 1957-1961рр. Субмарини потрапляли в док 600-метровим тунелем, пробитим у скелі. Одночасно бункер слугував надійним сховком, здатним витримати атомний вибух потужністю у 6 разів перевищуючий Хіросіму. Протягом місяця тут могли переховуватися 3 000 чоловік.
- "Проект 816" в Китаї почали будувати у 1967р в тілі гори Шеньшань. Загальна протяжність отриманих підземних споруд – 21 км, приміщення бункеру знаходяться на 9 рівнях. В бункері можна зберегтися від землетрусу силою 8-9 балів, а також від близького розриву ядерної боєголовки потужністю до 1 мт. В бункері планувалося розмістити зброярський завод, однак, він був закінчений лише на 60%. У 2002р "Проект 816" був розсекречений, а у 2010р – відкритий для туристів.
3. ПРО ЗБИТІ ВОРОЖІ ЛІТАКИ
Мабуть, не вгамуватися ніколи суперечкам про те, хто та як збивав літаки в роки 2СВ. Або чому льотчики одних країн були "краще" льотчиків інших країн, та чому і як велись підрахунки збитим літакам тощо. Не думаю, що мої "5 копійок" щось докорінно змінять, але ...
У 1990р довелося побувати у добровільно-примусовому культпоході у військово-історичному музеї архангельського корпусу ППО. Нічого особливого від відвідування "внутрішньовідомчого" музею очікувати не доводилося, але тут прочинилися двері до зали, де відбувався бенкет на честь фронтовиків-ветеранів корпусу, які були не проти поділитися з нами бойовим минулим у неформальній обстановці. В пам'яті чомусь найбільше залишився льотчик-винищувач, ГРС в званні генерал і те, що він відповідав на наші запитання - запитання професіональних, як і він, військових людей. Отже: найбільше здивувала його відповідь про кількість особисто збитих ним німецьких літаків. Фронтовик-орденоносець чесно зізнався, що і дотепер не знає навіть приблизної цифри, а кількість офіційно зарахованих за ним збитих літаків не відповідає дійсності. Сказати, що ми були в шоці - це означає, не сказати взагалі нічого. І тоді фронтовик, рясно перемішуючи свою річ міцними слівцями, повідав нам те, після чого мені у подальшому абсолютно нецікаві будь-які суперечки про збиті літаки. Деякі подробиці за давністю літ я опускаю, але суть оповіді така: в кожному підрозділі, яке вилітало за бойовим завданням, обов'язково знаходились льотчики, які вважалися ветеранами-довгожителями і льотчики, які у даному підрозділі служили порівняно недавно. Це все до того, що ветерани мали більшу кількість урядових нагород, а дехто був і ГРС, в той час, як молоді або нещодавно прибулі льотчики мали їх мало або не мали взагалі. Випереджуючи запитання, ветеран недбало струсонув рукою чисельні бойові нагороди і прямо сказав, що всі ці брязкальця потрібні більше для того, щоб пускати пил в очі жіночій статі. Остаточно заплутавши нас, ветеран відкрив нам дещо, що і було сутністю його розповіді - після кожного бойового вильоту командир і його заступник за згодою з іншими ветеранами цього льотного підрозділу вирішували, кому з льотчиків записати той чи інший збитий ворожий літак, навіть якщо цьому льотчику у цьому бою не вдалося не тільки збити, але і пошкодити літак ворога. На питання, чому так відбувалося, він чесно відповів, що великою вдачею і щастям було просто повернутися живим з бойового вильоту. Вибуття льотчиків було таким великим та здебільшого незворотнім, що ветераном міг вважатися будь-який льотчик, який лишався в строю протягом кількох місяців. Зазвичай такий щасливчик на той час уже був нагороджений завдяки вищенаведеній схемі урядовими нагородами, що давали на випадок його смерті певну матеріальну допомогу його родині або рідним, чи йому самому за настання інвалідності. Ця ж нехитра схема "працювала" і у тому випадку, коли відповідна урядова нагорода гарантовано приходилася на загиблого льотчика, заради чого на його рахунок записували невистачаючі ворожі літаки, збиті іншими льотчиками його підрозділу. Ще ветеран чесно зізнався, що, уже маючи подібні нагороди у своєму активі, він без жодних слів та жалю "віддавав" кожний збитий літак до загального "казана" і ніколи не вимагав до себе за це особливої уваги, якщо за це не вважати символічні додаткові 100 грам горілки після закінчення бойового вильоту. Чому без жалю? Тому що якійсь час назад, будучи молодим і відносно недосвідченим пілотом, завдяки подібній схемі, його старші бойові товариші змогли хоча і зовсім чесно, але дієво проявити ту турботу про нього та його близьких, про яку ніколи і не думала турбуватися рідна йому держава. З гіркотою ветеран визнав, що і ця схема не завжди виправдовувала себе, так як число збитих наших льотчиків часто значно перевищувало кількість збитих літаків ворога.
В якості висновку: я не бачу нічого осудного в розповіді винищувача-фронтовика, так як загальну кількість збитих німецьких літаків від цього не ставала меншою, а, якщо кількість особисто збитих літаків не важлива самому льотчику, то мне і поготів.
4. ПРИГАДАТИ ВСЕ (ПРО ТАНК Т-34)
Хочеться поділитися дитячими споминами про перебування всередині танка Т-34, а, щоб у вас
не виникли сумніви у правдивості наданої мною інформації, до цієї замітки додана світлина цього танка за 2013р, так як він продовжує стояти у якості пам'ятника в моєму місті Чернівці (Україна). Вся справа у тому, що, будучи в 5-6 класі, я та двоє моїх друзів тричі (два рази ввечері в темну частину і один раз в світлу частину доби) мали щастя на свій страх і ризик, видершись непомітно на постамент, залізти через отвір під місцем механіка-водія всередину танка. Був ще один, позаштатний хід у танк через решітки над відсутнім двигуном, так що площу ним займану, у подальшому враховувати не будемо, як і заварений вхід через башту та через штатний люк механіка-водія.
Тепер про головне: абсолютно природно та логічно, що зсередини танка було вирізано автогеном і знято все, що можна було зняти і все одно трьом мілким та худючим пацанам 12-13 років доводилося щосекунди штовхатися один об одного всіма частинами тіла і набивати синьці об залишки кріплення обладнання. І навіть тоді ми дивувалися крихітному внутрішньому розміру танка і тому, що екіпаж Т-34 складався з чотирьох чоловік. Зрозуміло, що брали до танкістів за можливості низькорослих здорованів, але ж всередині танка знаходився ще й боєкомплект для гармати по різних місцях, рація, органи керування танка, механізм заряджання гармати, курсовий кулемет, не менше 3 тис. патронів до нього, засоби спостереження і ще багато чого. Просто випрямитися на весь зріст всередині танка міг лише один з нас, перебуваючи під командирською башточкою. Наступне: на кожній з бокових сторін башти було по круглому, не більше майонезної кришки, отвору для стрільби з ручної стрілецької зброї, але огляд з нього був настільки малий та незручний, що вразити когось можна було тільки впритул. Всі штатні засоби спостереження на нашому танку були зняті і на мир можна було дивитися через кілька вузьких шпарин у механіка-водія, дірку від діоптрійного прицілу курсового кулемета з боку стрільця-радиста, через вищенаведені "майонезні" отвори та оглядові шпарини в командирській башточці - оглядовість через них була такою, що легко зрозуміти незахищеність тогочасного танка, якщо поряд з ним діє ворожа піхота. Все це до того, що навіть дниною у нашому танку було майже, що зовсім темно. В останні наші відвідини танка нас "випасли" і нам мимоволі довелося провести у ньому кілька годин і, напевне саме тоді, ще не маючи поняття, що таке клаустрофобія, я навіч відчув всю "принадність" перебування у вузькому та замкненому просторі.
В якості висновку: навіть всього раз побувавши всередині Т-34, багато хто б зовсім по іншому почали сприймати справді героїчну службу танкістів часів ВВВ.
5. ПРО ТАНКОВИЙ МЕТАЛОБРУХТ
З нечисельних розповідей далеких родичів про минулу війну залишився у дитячій пам'яті епізод про велику кількість радянських танків, що залишилися після відступу РККА. І ще довго потім я дитиною уявляв місця боїв повними різноманітною технікою та озброєнням. Все б нічого, але подорослішав, я з історичної літератури дізнався про те, що німці ретельно використовували все, що потрапляло їм під руку на території окупованих країн. Явна невідповідність змусила мене на це прискіпливу увагу і ось що вдалося мені "розкопати".
Далекі родичі виявилися саме з району знищення тритисячного танкового угрупування радянських військ у 1941г під Дубно на Україні. Саме там 800 німецьких танків у найбільшому дотепер танковому бойовищі світу знищили понад 3 тисячі радянських танків з ??? вступивших з ними в бій. Скільки всього радянських танків приймало у цьому бойовищі мені поки що невідомо, як і кількість знищених німецьких танків, але до сутності мого повідомлення це має безпосереднього відношення. Ще здивувало у оповіданні те, що мова про будь-які німецькі танки взагалі не йшла і те, що кинуті та підбиті радянські танки так стояли ще дуже довгий час. Відповідь на це я знайшов в книзі А.Лобанова "Танковые войска Гитлера": "через завантаженість власною розбитою технікою, німці до середини 1942р не відновлювали, підлягаючу ремонту радянську БТТ і вона, у більшості своїй, дійшла до повної непридатності". Згідно ж німецьким даним, наведеним в книгах М.Барятинського "Танковые асы Гитлера" та А.Лобанова "Танковые войска Гитлера" тільки на 22.09.1941р було знищено або захоплено 14049 радянських танків і це опосередковано підтверджує те, що до середини 1942р німці цілком можливо, що і не мали достатніх можливостей, сил та засобів не тільки для ремонту та відновлення трофейних радянських танків, але й для своєчасного і повсюдного транспортування радянського танкового металобрухту на переплавку до Німеччини та країн-сателітів.
В якості висновку: через хронічний брак чорних металів німці в роки 2СВ за першої можливості відправляли на переплавку не тільки свою чи ворожу ремонтонепридатну БТТ, але й не гребували підйомом затонулих кораблів і описаний мною епізод є не більше, ніж виключенням з подібної практики.
6.ЛЕНІНГРАДСЬКА БЛОКАДА В АЛЬТЕРНАТИВНІЙ РЕТРОСПЕКТИВІ
Для мене стало достатнім побачити розмір та вид добової пайки хліба дорослого робітника-блокадника і один раз відвідати Піскарьовський меморіальний цвинтар, щоб поняття блокади та все, що з нею пов'язано, перестало бути далеким минулим.
У ці, останні дні січня Росія активно згадує друге народження міста на Неві - Петербурга-Пітера-Ленінграда у зв'язку з 70-річчям героїчної деблокади міста в роки ВВВ. Не торкаючись мужності його захисників і того, що випало на їхню долю у ті роки, давно і поки що безрезультатно шукаю відповіді у історичній літературі на ті запитання, про які піде далі мова. Майже до номерів німецьких батальйонів та рот відомо все про противника, а дізнатися щось подібне про радянські війська, що протистояли тоді противнику, поки не видається можливим. Є якісь найменування якихось військових частин, але ясної загальної картини про сили і засоби РККА блокадного Ленінграду створити не стає. В художній літературі і фільмах блокада з радянського боку показана виключно лише, як оборона, в той час, як історична радянська та німецька література показує бойові дії під Ленінградом, як майже безперервну череду радянських контрударів і контрнаступів по сидячим у глухій обороні німцям.
16.09.41р, за даними німецької сторони (Х.Польман "900 дней боев за Ленинград"), командувач танковими військами німецького Північного фронту отримав наказ Гітлера залишити танковим частинам фронту (4-а танкова група) позиції між Урицьком і Петергофом для перебазування на південний відділок фронту, завдяки чому фактично втратив можливість з ходу увійти у Ленінград у самий сприятливий за всю війну для вермахту момент - на плечах відступаючих, сильно деморалізованих тоді, радянських військ у не відмобілізоване для стійкої відсічі місто.
Німці у 1941р були зупинені на підступах до Пулковських висот, фактично на околиці Ленінграду, але куди змогли вони просунутися, якщо б їм вдалося вибити звідти його захисників? За плечима у вермахту був досвід захоплення Варшави, який показав повну безпомічність німецького панцервафе в міських умовах і тільки польська капітуляція дозволила уникнути ще більших втрат. Німці (і Гітлер особисто - К.Ейлсбі "План Барбаросса")добре розуміли, що Ленінград не буде зданий, як Париж, Прага, Мінськ або Київ, а що таке бої в Сталінграді і Харкові, їм тільки належало пізнати. З півночі місто блокували фіни, яких німці так і не змогли схилити до яких-не будь активних дій після того, як фіни повернули собі території станом на 1939р. З сходу суцільній блокаді міста заважало Ладозьке озеро, а з заходу - фінська затока з радянським Балтійським флотом. Саме далекобійні гармати великого калібру балтійських кораблів всю блокаду більше за все діймали німців майже на всю їхню оперативну глибину. на додаток до важких танків КВ, що випускав Кіровський завод, проти яких німці мало що могли протиставити до кінця 1942р. Не до того, аби ви зрозуміли пріоритетність знищення німцями цілей в блокадному Ленінграді. Звісно, що не оминали вони увагою своєї бойової авіації та артилерії і інші об'єкти, що впливали на боєздатність радянських військ. Через те, що німці внаслідок добре поставленої розвідки знали їхнє розташування, результативність їхнього вогневого впливу була достатньо високою до того моменту, як блокадне керівництво не прийняло рішення перенести оборонні підприємства до інших районів міста, що невідворотно сказалося на збільшенні втрат серед мирного населення. На жаль, про це не дуже полюбляють писати, але це було доцільно з воєнної точки зору радянського керівництва. Не видаються переконливими і цілеспрямовані німецькі бомбардування та артобстріли не промислових міських районів. Справа у тому, що німці всю війну відчувати цейтнот з боєприпасами і витрачали їх дуже раціонально, а тратити їх на змертвіле від голоду місто в надії, що містяни повстануть проти "ненависних їм більшовицьких комісарів" - це більше з арсеналу радянської контрпропаганди тих часів.
Загалом незрозуміло, що могли зробити німці з містом у випадку його захоплення. Місто чисельних каналів і мостів, вузьких вулиць між висотними домами і не менш чисельних островів на додаток до голодного і вороже налаштованого населення не міг не стати надовго справжнім і постійним головним болем для будь-якого потенційного окупанта. Ще можна було б зрозуміти фашистський інтерес до портової інфраструктури, танкового сектору та іншої "оборонки" ленінградської промисловості, цілим і затонулим кораблям балтфлоту, але що з цього не було б знищено захисниками міста, уявити важко. Стерти місто з лиця землі, як це планував зробити Гітлер з Москвою, німці і не могли, так як це технічно не виконуємо для міста такого масштабу в умовах незавершеної війни. А те, що фашистське командування гарантовано заплатило б за взяття стоячого до останнього міста дуже великими втратами в людях і техніці, говорити не доводиться. Я взагалі не особливо упевнений у тому, що німці, за наявними у них силами та засобами, змогли б захопити Ленінград, але не знаючи реальних цифр, про це важко судити.
Якщо вірити Е.Манштейну, з його мемуарів "Втрачені перемоги" випливає, що штабу німецької 11А у другій половині 1942р, окрім потужної артилерії, призначеної для підтримки наступу на Ленінград, були підпорядковані 12 дивізій, зокрема іспанська "Блакитна дивізія", одна танкова і одна горно-стрілецька дивізії, а також бригада СС. З цих сил 2 дивізії діяли на Невському фронті і 2 - на Оранієнбаумському, так що для наступу на Ленінград залишилося 9 з половиною дивізій. Це не так вже й багато сил, якщо врахувати той факт, що РККА у районі Ленінграду мала 19 стрілецьких дивізій, одну стрілецьку бригаду, одну бригаду прикордонних військ і одну – дві танкові бригади.
Я спеціально намагався не торкатися теми мешканців блокадного Ленінграду, тому що подвиг їхній не підлягає ні обговоренню, ні переосмисленню ні у ретроспективі і ні у якому осяжному майбутньому, як би ми не ставилися до комуністичного минулого в цілому.
Ось і наважився створити "закуток відсебеньки" - деякі міркування, що з'явилися після прочитання численної мемуарної та документальної літератури. Навігація сторінкою-простирадлом буде не дуже комфортною через те, що поки не передбачена система гіперпосилань, але постараюсь "брати" суттю запропонованої інформації. Червоним кольором, як і раніше, буде виділятися інформація протягом 10 діб.
ЗМІСТ:
1. Порівняння тактики пілотування радянських і німецьких льотчиків в роки ВВВ (оновлено 21.05.15)
2. Похмура привабливість фашистських бункерів (оновлено 27.12.15)
3. Про збиті ворожі літаки
4. Пригадати все (про танк Т-34)
5. Про танковий металобрухт
6. Ленінградська блокада у альтернативній ретроспективі (оновлено 13.10.16)
ПОРІВНЯННЯ ТАКТИКИ ПІЛОТУВАННЯ РАДЯНСЬКИХ ТА НІМЕЦЬКИХ ЛЬОТЧИКІВ В РОКИ ВВВ (посилання на джерела будуть трохи згодом)
Написати це повідомлення підштовхнув витяг з книги А.Зоріна "Потопити "криголам":
"Це не нас, а німців не вчили відкритому маневреному бою. Все, чому навчились німецькі пілоти, це атака з пікірування, раптовий удар з засідки, атаки з боку сонця. Вести бій обличчям до обличчя з противником, на віражах, активно маневруючи, наражаючись на перевантаження, німці НЕ ВМІЛИ". На жаль, чогось ще з цієї книги - чергової спроби хвицнути Суворова-Різуна, взяти для сайту не вдалось, а розібратися у питанні підштовхнуло.
Що цікаво, автор пафосно виказав загалом правду і цілком заслужено чекає, якщо не овації, то певного позитивного ставлення до наведеної цитати у тих читачів, які, як гарячі пиріжки, готові подібну інформацію без будь-якого упередження приймати за істину в останній інстанції. З свого боку, читаєш спогади німецьких пілотів і розумієш, що саме так вони і знищували радянських пілотів. Так у чому ж суперечність? А воно у тому, що німецькі пілоти не могли не використовувати подібну тактику, так як саме така тактика була найбільш ефективною у боротьбі з радянськими пілотами. Який сенс вв'язуватися у повітряні дуелі з нашими пілотами, якщо з меншим ризиком можна було досягти більших результатів. Якщо почитати А.Зоріна, то німці не тільки боягузи, яким лячно вступати у повітряне єдиноборство з радянськими льотчиками, але і попросту нездари, так як їх не учили так воювати, як радянські ВПС. І одразу виникає питання: а навіщо тому ж німецькому пілоту шукати собі цей геморой, який і можна і треба за можливості уникати?
Багатьма радянськими і пострадянськими авторами вважалася негожою німецька тактика "вільної охоти", коли, найчастіше, збитий радянський льотчик навіть не встигав зметикувати коли і хто його збив. Це, на їхню думку, була мов би нечесна тактика, а чесна, це коли ворог бачить ворога і воює з ним, виходячи з приблизно рівних умов. Я думаю, якби радянські пілоти могли (чи їм було б дозволено так діяти у початковий період війни) першими "запатентувати" подібну тактику, то радянська пропагандистська машина знайшла їм блискуче виправдання і питання взагалі б не стояло таким чином. Мало хто бере в толк, що боротьба на віражах, так улюблена радянськими пілотами, могла принести індивідуальний успіх лише одному з пілотів, так як і вогневий ресурс і паливний запас літаків 2СВ був розрахований на зовсім не тривалий час. Тактика зв'язування противника індивідуальним боєм від початково мала всі переваги тільки для радянської авіації, котра майже завжди мала численну перевагу над ворогом. Хочу підкреслити, що, саме, кількісна перевага, так як ще довгий час панування в небі залишалося за німцями. Враховуючи невисоку якість підготовки радянських льотчиків така тактика гіпотетично давала можливість зривати виконання німцями поставлених задач. Ясна річ, що німці вкрай неохоче, вимушено йшли у повітряні каруселі, воліючи після невдалої атаки уходити. Тактика "вільної охоти" має прямий аналог у тваринному світі, коли хижий птах на кшталт орла, вибравши у повітрі жертву, пікірує на неї з висоти, а у випадку невдачі за деякий час повторює спробу.
Німецька тактика "ведучий-відомий" навіть у роки війни довго не могла прижитися у радянській авіації (В.Раткин "Авиация в Сталинградской битве": до листопада 1942р основною бойовою побудовою радянських винищувачів залишалася ланка з трьох літаків), яка продовжувала триматися традиційної тактики "трійок". Те, що ми цю тактику запозичили у люфтвафе якось особливо й не прийнято згадувати. Швидкості літаків на початок війни кардинально змінилися у бік їхнього зростання і двійка літаків більш успішно виконувала поставлені завдання, ніж трійка маневрених тихоходів. "Чайки" ті інші однотипні радянські біплани так до кінця ВВВ і залишилися самими маневреними винищувачами, але мала їхня швидкість у порівнянні з швидкісними монопланами звела нанівець цю їхню перевагу. Їм просто, у переважній більшості боєзіткнень, не давали скористатися з своєї маневровості, а в усіх інших випадках ворог просто не вв'язувався з ними у повітряний бій.
Не можна не пригадати і малоефективне баражування "за площами" - типово радянський винахід, коли, якби задля упередження противника, над своєю територією годинами, згідно графіку, несли чергування в небі радянські винищувачі над певною ділянкою території поблизу фронту, а зовсім поряд ворожа авіація могла в цей момент без перешкод перебувати у бойовому контакті з їхніми сусідами. В принципі, СРСР міг собі дозволити й не таке, маючи з 1942г чисельну перевагу в літаках над противником.
У німців була величезна кількість морально та фізично застарілих літаків, які вони використовували на території рейху, а за потреби і на окупованій території СРСР, але не приходить на пам'ять жодного випадку, коли у спогадах радянських льотчиків згадувалося про їхнє збиття, однак їх збивали, як збивали зв'язні "Шторхи" та штабні "Зібелі" і все це записувалося на бойовий рахунок льотчика, але ось згадувати про це якось не з руки.
Що би ще хотілося додати до вищесказаного? Всю війну протиборчі сторони постійно покращували характеристики раніше випущених базових літаків і вряд чи хто з противників візуально, до початку бою міг з точністю сказати наскільки літак противника буде гірше чи краще його власного за льотно-технічними чи бойовими характеристиками, а тому з атакувального пілот завжди міг не менш легко перетворитися на атакованого.
І останнє: багато з німецьких асів, кожний з яких збив, згідно офіційним німецьким даним, не один десяток радянських літаків, на Заході Європи й близько не могли досягти чогось подібного і часто самі ставали жертвою пілотів союзної авіації. Це я до того, що битися на Заході довелося з тими, хто, зазвичай, сповідував в небі таку ж, як і німці тактику ведення повітряного бою. З кінця 1942р багато з радянських льотчиків, маючи таку можливість, не гребували атакувати, використовуючи раніше притаманні тільки німцям, прийоми, але, знову ж таки, і про це теж якось особливо не прийнято.
2. ПОХМУРА ПРИВАБЛИВІСТЬ ФАШИСТСЬКИХ БУНКЕРІВ
З далекого дитинства залишилися, засновані на радянських художніх фільмах, усталені асоціації про фашистів, яких доводиться буквально виколупувати з споруджених ними бетонних нір, особливо, коли справа стосувалася останніх днів 2СВ. Не у одного мене витала в голові думка, що не будь цих клятих бункерів, то фашистам настав би гаплик значно раніше. Звільнення від подібної маячні наступило зовсім нещодавно, тоді як величезна кількість людей звично продовжує вірити у подібні казки радянської пропаганди.
Мабуть є сенс почати з відношення Гітлера до довготривалих захисних споруд: єфрейтор 1СВ на все життя запам'ятав нори-окопи і той негатив, що залишився від багатоденного перебування в них, до речі, аналогічний і стосовно отруйних речовин. Гітлер навіть думки не припускав про те, що майбутня війна буде вестись за типом минулої світової війни, а тому будівництво горопашного і так і не закінченого Західного валу ніколи не було пріоритетним завданням. А як же його знамениті "лігва"?
Жодне з них так і не прийняло на себе удар, якщо не рахувати деяку кількість бомбардувань. За свідченнями очевидців, Гітлер так жодного разу і не скористався комунікаціями своїх підземних фортець.
Кілька слів про останній прихисток Гітлера: і воно не стало місцем боїв з останніми поплічниками фашистського вождя. За спогадами Шпеєра, рейхс-міністра воєнної промисловості, Гітлер за першої можливості намагався вибратися на поверхню з нього, так як постійний гул вентиляції та майже штучне вологе повітря не додавали затишку. Немає ніяких даних, щоб хтось з фашистів відсиджувався в бункерах, коли на поверхні йшли бої - вони до останнього примудрялися достатньо успішно контратакувати.
Мої аргументи не будуть чогось вартими, якщо не пригадати феномен табору "земляного хробака" (не полінуйтесь погуглити). Величезні підземні споруди явно воєнного призначення також не стали місцем навіть несерйозних боїв, хоча кілька останніх років війни були місцем навчання дивізії СС. Ще до початку 2СВ Гітлер своїм наказом заборонив подальше будівництво цієї, та подібних до неї, гігантських підземних споруд, чим остаточно вибив ґрунт з під ніг своїх надмірно сторожких генералів старого гарту. Блискавична, за потреби маневрова, проте аж ніяк не оборонна, війна була запланована Гітлером на перспективу. Куди ж тоді йшли ніколи не бачені, воістину гігантські обсяги виробленого бетону? Місця, куди його поділи, видимі і зараз, на відміну від горезвісних німецьких бункерів-фортець. Весь світ і дотепер захоплюється німецькими автобанами, але їхнє будівництво загалом закінчилося до початку війни. Після окупації Європи перед німцями постало питання захисту атлантичного узбережжя окупованих ними країн від нальотів союзницької авіації, а ближче до 1944р і від можливого вторгнення союзників з моря. Так всі бази німецьких підводних човнів на Атлантиці отримали багатометрові бетонні дахи, під якими можна було проводити всі види технічних робіт. Не меншого захисту вимагали і стаціонарні ракетні установки для ураження цілей на території Англії. І звичайно ж, оборонні укріплення інфраструктури портів та берегової лінії у місцях потенційного десанту союзників - так званий Атлантичний вал. Все це існує в залишках та руїнах, але і це дозволяє судити о масштабах проведених будівельних робіт.
Окрема мова про німецькі підземні заводи, які довелося терміново побудувати фашистам у відповідь на безупинні нальоти союзницьких бомбардувальників. Практично вся оборонна промисловість Німеччини поступово, з 1943р перебазувалася під землю, але і до тепер, особливо на території сучасної Польщі, можна віднайти бетонні коробки нафтоперегінних заводів з виробництва синтетичного бензину з бурого вугілля. А де ж знамениті бункера з прикованими скелетами смертників-кулеметників, затоплені морем через відкриті шлюзи підземні заводи, підземні залізниці під усією Німеччиною і тому подібна маячня? Де-де? В художніх фільмах, знятих за не менш художніми творами.
Кілька слів про довготривалі оборонні споруди на окупованій території СРСР: поки німці ще мали якісь шанси на перемогу над СРСР, вони вкладались у відновлення промислової інфраструктури, яку у відповідності з політикою "випаленої землі" проводило своїми силами НКВС на полишеній території. І немає нічого незрозумілого у тому, що німці, відступаючи, намагалися підривати за собою все, що вони ж і відновили: електростанції, елеватори, заводи, шахти, мости, греблі тощо.
А як же "Вервольф" під Вінницею? Якщо не нагнітати не потрібної таємничості, то спочатку Гітлер наказав відбити захоплену радянськими військами ставку і знищити все на її території, а уже дещо пізніше той же НКВС підірвав вхід до вцілілої підземної частини і уже наприкінці 40-х підземна частина єдиної гітлерівської ставки на території СРСР навіщось була підірвана знову. На території України та Білорусі залишилося по крайній мірі на порядок більше вцілілих радянських довготривалих оборонних споруд, ніж тих же німецьких.
Так все ж, чому не відпускає якесь незрозуміле відчуття, що не даремно нам стільки років вдовбувала радянська воєнна історія, що німці тому-то довго і тримались, що було їм куди ховатися. Навіть і зараз, перетинаючи історичний кордон Німеччини 1939р, одразу помічаєш, що таке арматурно-бетонне "обіліє" присутнє у цій країні в усьому, на що спирається око. Якщо ми віками відновлювали знищене у його дерев'яному варіанті, але швидко, то німці - нехай і повільніше, але виключно з каменя чи бетону. Тому кожний підвал будь-якого німецького дому перетворювався для нашого солдата у ворожий дот, а вікно - у бійницю.
Після 1942р фашистам волею-неволею, а довелося закопуватися глибше у спробах будувати довготривалу оборону, але слідів її немає, як і немає нашій пострадянській території всього того бетонного безумства, що пропонує нам белетристика, кіно чи комп'ютерні ігри.
В тему:
- глибина "бункера Сталіна" в Самарі - 37 метрів, це висота 12-поверхового дома. Для порівняння: глибина гітлерівського бункера в Берліні становила 16 метрів, у Черчилля в Лондоні сховище знаходилося на глибині всього у два поверхи
- "бункер "42" знаходиться у центрі Москви, на Таганці. Багато років назад тут був резервний авіаційний командний пункт (ГО-42). Бункер був збудований у 50-х роках для використання на випадок ядерного нападу. Площа бункеру становить 7000 кв.м. Він знаходиться у 65 метрах під землею. На тепер бункер є музеєм.
- бункер "Burlington" у м.Берлінгтон (Burlington) у англійському Уїлтширі відомий також як "Місто холодної війни" (Cold War City), тому що був збудований у 1950-і роки на глибині 36 метрів у якості сховища на випадок ядерного удару з боку СРСР для уряду Г.Макміллана та майже 4000 вибраних держслужбовців. Підземне місто знаходилося у колишньому кам’яному кар’єрі, мало майже кілометр у довжину та майже 60 км. доріг.
- "Об’єкт 825 ГТС" у Балаклаві був збудований у якості заводу для підводних човнів у 1957-1961рр. Субмарини потрапляли в док 600-метровим тунелем, пробитим у скелі. Одночасно бункер слугував надійним сховком, здатним витримати атомний вибух потужністю у 6 разів перевищуючий Хіросіму. Протягом місяця тут могли переховуватися 3 000 чоловік.
- "Проект 816" в Китаї почали будувати у 1967р в тілі гори Шеньшань. Загальна протяжність отриманих підземних споруд – 21 км, приміщення бункеру знаходяться на 9 рівнях. В бункері можна зберегтися від землетрусу силою 8-9 балів, а також від близького розриву ядерної боєголовки потужністю до 1 мт. В бункері планувалося розмістити зброярський завод, однак, він був закінчений лише на 60%. У 2002р "Проект 816" був розсекречений, а у 2010р – відкритий для туристів.
3. ПРО ЗБИТІ ВОРОЖІ ЛІТАКИ
Мабуть, не вгамуватися ніколи суперечкам про те, хто та як збивав літаки в роки 2СВ. Або чому льотчики одних країн були "краще" льотчиків інших країн, та чому і як велись підрахунки збитим літакам тощо. Не думаю, що мої "5 копійок" щось докорінно змінять, але ...
У 1990р довелося побувати у добровільно-примусовому культпоході у військово-історичному музеї архангельського корпусу ППО. Нічого особливого від відвідування "внутрішньовідомчого" музею очікувати не доводилося, але тут прочинилися двері до зали, де відбувався бенкет на честь фронтовиків-ветеранів корпусу, які були не проти поділитися з нами бойовим минулим у неформальній обстановці. В пам'яті чомусь найбільше залишився льотчик-винищувач, ГРС в званні генерал і те, що він відповідав на наші запитання - запитання професіональних, як і він, військових людей. Отже: найбільше здивувала його відповідь про кількість особисто збитих ним німецьких літаків. Фронтовик-орденоносець чесно зізнався, що і дотепер не знає навіть приблизної цифри, а кількість офіційно зарахованих за ним збитих літаків не відповідає дійсності. Сказати, що ми були в шоці - це означає, не сказати взагалі нічого. І тоді фронтовик, рясно перемішуючи свою річ міцними слівцями, повідав нам те, після чого мені у подальшому абсолютно нецікаві будь-які суперечки про збиті літаки. Деякі подробиці за давністю літ я опускаю, але суть оповіді така: в кожному підрозділі, яке вилітало за бойовим завданням, обов'язково знаходились льотчики, які вважалися ветеранами-довгожителями і льотчики, які у даному підрозділі служили порівняно недавно. Це все до того, що ветерани мали більшу кількість урядових нагород, а дехто був і ГРС, в той час, як молоді або нещодавно прибулі льотчики мали їх мало або не мали взагалі. Випереджуючи запитання, ветеран недбало струсонув рукою чисельні бойові нагороди і прямо сказав, що всі ці брязкальця потрібні більше для того, щоб пускати пил в очі жіночій статі. Остаточно заплутавши нас, ветеран відкрив нам дещо, що і було сутністю його розповіді - після кожного бойового вильоту командир і його заступник за згодою з іншими ветеранами цього льотного підрозділу вирішували, кому з льотчиків записати той чи інший збитий ворожий літак, навіть якщо цьому льотчику у цьому бою не вдалося не тільки збити, але і пошкодити літак ворога. На питання, чому так відбувалося, він чесно відповів, що великою вдачею і щастям було просто повернутися живим з бойового вильоту. Вибуття льотчиків було таким великим та здебільшого незворотнім, що ветераном міг вважатися будь-який льотчик, який лишався в строю протягом кількох місяців. Зазвичай такий щасливчик на той час уже був нагороджений завдяки вищенаведеній схемі урядовими нагородами, що давали на випадок його смерті певну матеріальну допомогу його родині або рідним, чи йому самому за настання інвалідності. Ця ж нехитра схема "працювала" і у тому випадку, коли відповідна урядова нагорода гарантовано приходилася на загиблого льотчика, заради чого на його рахунок записували невистачаючі ворожі літаки, збиті іншими льотчиками його підрозділу. Ще ветеран чесно зізнався, що, уже маючи подібні нагороди у своєму активі, він без жодних слів та жалю "віддавав" кожний збитий літак до загального "казана" і ніколи не вимагав до себе за це особливої уваги, якщо за це не вважати символічні додаткові 100 грам горілки після закінчення бойового вильоту. Чому без жалю? Тому що якійсь час назад, будучи молодим і відносно недосвідченим пілотом, завдяки подібній схемі, його старші бойові товариші змогли хоча і зовсім чесно, але дієво проявити ту турботу про нього та його близьких, про яку ніколи і не думала турбуватися рідна йому держава. З гіркотою ветеран визнав, що і ця схема не завжди виправдовувала себе, так як число збитих наших льотчиків часто значно перевищувало кількість збитих літаків ворога.
В якості висновку: я не бачу нічого осудного в розповіді винищувача-фронтовика, так як загальну кількість збитих німецьких літаків від цього не ставала меншою, а, якщо кількість особисто збитих літаків не важлива самому льотчику, то мне і поготів.
4. ПРИГАДАТИ ВСЕ (ПРО ТАНК Т-34)
Хочеться поділитися дитячими споминами про перебування всередині танка Т-34, а, щоб у вас
Тепер про головне: абсолютно природно та логічно, що зсередини танка було вирізано автогеном і знято все, що можна було зняти і все одно трьом мілким та худючим пацанам 12-13 років доводилося щосекунди штовхатися один об одного всіма частинами тіла і набивати синьці об залишки кріплення обладнання. І навіть тоді ми дивувалися крихітному внутрішньому розміру танка і тому, що екіпаж Т-34 складався з чотирьох чоловік. Зрозуміло, що брали до танкістів за можливості низькорослих здорованів, але ж всередині танка знаходився ще й боєкомплект для гармати по різних місцях, рація, органи керування танка, механізм заряджання гармати, курсовий кулемет, не менше 3 тис. патронів до нього, засоби спостереження і ще багато чого. Просто випрямитися на весь зріст всередині танка міг лише один з нас, перебуваючи під командирською башточкою. Наступне: на кожній з бокових сторін башти було по круглому, не більше майонезної кришки, отвору для стрільби з ручної стрілецької зброї, але огляд з нього був настільки малий та незручний, що вразити когось можна було тільки впритул. Всі штатні засоби спостереження на нашому танку були зняті і на мир можна було дивитися через кілька вузьких шпарин у механіка-водія, дірку від діоптрійного прицілу курсового кулемета з боку стрільця-радиста, через вищенаведені "майонезні" отвори та оглядові шпарини в командирській башточці - оглядовість через них була такою, що легко зрозуміти незахищеність тогочасного танка, якщо поряд з ним діє ворожа піхота. Все це до того, що навіть дниною у нашому танку було майже, що зовсім темно. В останні наші відвідини танка нас "випасли" і нам мимоволі довелося провести у ньому кілька годин і, напевне саме тоді, ще не маючи поняття, що таке клаустрофобія, я навіч відчув всю "принадність" перебування у вузькому та замкненому просторі.
В якості висновку: навіть всього раз побувавши всередині Т-34, багато хто б зовсім по іншому почали сприймати справді героїчну службу танкістів часів ВВВ.
5. ПРО ТАНКОВИЙ МЕТАЛОБРУХТ
З нечисельних розповідей далеких родичів про минулу війну залишився у дитячій пам'яті епізод про велику кількість радянських танків, що залишилися після відступу РККА. І ще довго потім я дитиною уявляв місця боїв повними різноманітною технікою та озброєнням. Все б нічого, але подорослішав, я з історичної літератури дізнався про те, що німці ретельно використовували все, що потрапляло їм під руку на території окупованих країн. Явна невідповідність змусила мене на це прискіпливу увагу і ось що вдалося мені "розкопати".
Далекі родичі виявилися саме з району знищення тритисячного танкового угрупування радянських військ у 1941г під Дубно на Україні. Саме там 800 німецьких танків у найбільшому дотепер танковому бойовищі світу знищили понад 3 тисячі радянських танків з ??? вступивших з ними в бій. Скільки всього радянських танків приймало у цьому бойовищі мені поки що невідомо, як і кількість знищених німецьких танків, але до сутності мого повідомлення це має безпосереднього відношення. Ще здивувало у оповіданні те, що мова про будь-які німецькі танки взагалі не йшла і те, що кинуті та підбиті радянські танки так стояли ще дуже довгий час. Відповідь на це я знайшов в книзі А.Лобанова "Танковые войска Гитлера": "через завантаженість власною розбитою технікою, німці до середини 1942р не відновлювали, підлягаючу ремонту радянську БТТ і вона, у більшості своїй, дійшла до повної непридатності". Згідно ж німецьким даним, наведеним в книгах М.Барятинського "Танковые асы Гитлера" та А.Лобанова "Танковые войска Гитлера" тільки на 22.09.1941р було знищено або захоплено 14049 радянських танків і це опосередковано підтверджує те, що до середини 1942р німці цілком можливо, що і не мали достатніх можливостей, сил та засобів не тільки для ремонту та відновлення трофейних радянських танків, але й для своєчасного і повсюдного транспортування радянського танкового металобрухту на переплавку до Німеччини та країн-сателітів.
В якості висновку: через хронічний брак чорних металів німці в роки 2СВ за першої можливості відправляли на переплавку не тільки свою чи ворожу ремонтонепридатну БТТ, але й не гребували підйомом затонулих кораблів і описаний мною епізод є не більше, ніж виключенням з подібної практики.
6.ЛЕНІНГРАДСЬКА БЛОКАДА В АЛЬТЕРНАТИВНІЙ РЕТРОСПЕКТИВІ
Для мене стало достатнім побачити розмір та вид добової пайки хліба дорослого робітника-блокадника і один раз відвідати Піскарьовський меморіальний цвинтар, щоб поняття блокади та все, що з нею пов'язано, перестало бути далеким минулим.
"Москву не брати, а блокувати і знищити, те ж саме і Ленінград" - з наказу Гітлера командуванню вермахту на Східному фронті у липні 1941р (з архівних матеріалів штабу групи армій "Центр")
У ці, останні дні січня Росія активно згадує друге народження міста на Неві - Петербурга-Пітера-Ленінграда у зв'язку з 70-річчям героїчної деблокади міста в роки ВВВ. Не торкаючись мужності його захисників і того, що випало на їхню долю у ті роки, давно і поки що безрезультатно шукаю відповіді у історичній літературі на ті запитання, про які піде далі мова. Майже до номерів німецьких батальйонів та рот відомо все про противника, а дізнатися щось подібне про радянські війська, що протистояли тоді противнику, поки не видається можливим. Є якісь найменування якихось військових частин, але ясної загальної картини про сили і засоби РККА блокадного Ленінграду створити не стає. В художній літературі і фільмах блокада з радянського боку показана виключно лише, як оборона, в той час, як історична радянська та німецька література показує бойові дії під Ленінградом, як майже безперервну череду радянських контрударів і контрнаступів по сидячим у глухій обороні німцям.
Німці у 1941р були зупинені на підступах до Пулковських висот, фактично на околиці Ленінграду, але куди змогли вони просунутися, якщо б їм вдалося вибити звідти його захисників? За плечима у вермахту був досвід захоплення Варшави, який показав повну безпомічність німецького панцервафе в міських умовах і тільки польська капітуляція дозволила уникнути ще більших втрат. Німці (і Гітлер особисто - К.Ейлсбі "План Барбаросса")добре розуміли, що Ленінград не буде зданий, як Париж, Прага, Мінськ або Київ, а що таке бої в Сталінграді і Харкові, їм тільки належало пізнати. З півночі місто блокували фіни, яких німці так і не змогли схилити до яких-не будь активних дій після того, як фіни повернули собі території станом на 1939р. З сходу суцільній блокаді міста заважало Ладозьке озеро, а з заходу - фінська затока з радянським Балтійським флотом. Саме далекобійні гармати великого калібру балтійських кораблів всю блокаду більше за все діймали німців майже на всю їхню оперативну глибину. на додаток до важких танків КВ, що випускав Кіровський завод, проти яких німці мало що могли протиставити до кінця 1942р. Не до того, аби ви зрозуміли пріоритетність знищення німцями цілей в блокадному Ленінграді. Звісно, що не оминали вони увагою своєї бойової авіації та артилерії і інші об'єкти, що впливали на боєздатність радянських військ. Через те, що німці внаслідок добре поставленої розвідки знали їхнє розташування, результативність їхнього вогневого впливу була достатньо високою до того моменту, як блокадне керівництво не прийняло рішення перенести оборонні підприємства до інших районів міста, що невідворотно сказалося на збільшенні втрат серед мирного населення. На жаль, про це не дуже полюбляють писати, але це було доцільно з воєнної точки зору радянського керівництва. Не видаються переконливими і цілеспрямовані німецькі бомбардування та артобстріли не промислових міських районів. Справа у тому, що німці всю війну відчувати цейтнот з боєприпасами і витрачали їх дуже раціонально, а тратити їх на змертвіле від голоду місто в надії, що містяни повстануть проти "ненависних їм більшовицьких комісарів" - це більше з арсеналу радянської контрпропаганди тих часів.
Загалом незрозуміло, що могли зробити німці з містом у випадку його захоплення. Місто чисельних каналів і мостів, вузьких вулиць між висотними домами і не менш чисельних островів на додаток до голодного і вороже налаштованого населення не міг не стати надовго справжнім і постійним головним болем для будь-якого потенційного окупанта. Ще можна було б зрозуміти фашистський інтерес до портової інфраструктури, танкового сектору та іншої "оборонки" ленінградської промисловості, цілим і затонулим кораблям балтфлоту, але що з цього не було б знищено захисниками міста, уявити важко. Стерти місто з лиця землі, як це планував зробити Гітлер з Москвою, німці і не могли, так як це технічно не виконуємо для міста такого масштабу в умовах незавершеної війни. А те, що фашистське командування гарантовано заплатило б за взяття стоячого до останнього міста дуже великими втратами в людях і техніці, говорити не доводиться. Я взагалі не особливо упевнений у тому, що німці, за наявними у них силами та засобами, змогли б захопити Ленінград, але не знаючи реальних цифр, про це важко судити.
Якщо вірити Е.Манштейну, з його мемуарів "Втрачені перемоги" випливає, що штабу німецької 11А у другій половині 1942р, окрім потужної артилерії, призначеної для підтримки наступу на Ленінград, були підпорядковані 12 дивізій, зокрема іспанська "Блакитна дивізія", одна танкова і одна горно-стрілецька дивізії, а також бригада СС. З цих сил 2 дивізії діяли на Невському фронті і 2 - на Оранієнбаумському, так що для наступу на Ленінград залишилося 9 з половиною дивізій. Це не так вже й багато сил, якщо врахувати той факт, що РККА у районі Ленінграду мала 19 стрілецьких дивізій, одну стрілецьку бригаду, одну бригаду прикордонних військ і одну – дві танкові бригади.
Я спеціально намагався не торкатися теми мешканців блокадного Ленінграду, тому що подвиг їхній не підлягає ні обговоренню, ні переосмисленню ні у ретроспективі і ні у якому осяжному майбутньому, як би ми не ставилися до комуністичного минулого в цілому.